A. C. Д’яков, T.P. Кияк (Чернівці)
У зв’язку з наданням українській мові статусу державної постала необхідність формування національної лексикографії та термінології. Виникла необхідність у складанні загальних та термінологічних словників, які б відповідали світовим стандартам з метою вивести національну лексикографію на світовий рівень. З іншого боку, в умовах незалежності України гостро постає проблема міждержавних контактів, спілкування окремих людей та цілих колективів на різних рівнях. Це породжує в свою чергу потребу однозначної комунікації, яка залежить також від правильної передачі іноземними мовами українських власних назв. Усі ці завдання тісно пов’язані з проблемами розвитку національної орфографії та її відображення у мовах народів Європи, та взагалі, у мовах всіх народів, які користуються латинізованими алфавітами.
Латинська графіка користується у світі великим авторитетом, що ж до своєї досконалості, то вона аж ніяк не поступається кирилиці. Проте мова зараз не про це.
На жаль, до цього часу практично вся інформація про Україну, так само як і про інші частини колишнього Союзу, надходила за кордон лише через російську мову. Власні назви іноземними мовами передавалися у російському варіанті, при цьому вони нерідко набували спотвореного вигляду через численні розбіжності у фонетиці та орфографії російської мови та мови-продуцента. Транскрипція українських власних назв не була впорядкованою, стандартизованою: в різних мовах українські власні назви передавалися по-різному, залежно від орфографічних традицій тієї чи іншої мови. Навіть в одній мові одні й ті самі власні назви передавалися по-різному, бо єдиних правил фактично не існувало. Це дуже часто приводило до різного роду плутанини, непорозумінь.
Чому ж існують такі великі розбіжності при передачі наших власних імен засобами національних орфографій, тобто при пристосуванні їх до кожної конкретної мови? На це питання дуже гарну відповідь дав Л. В. Успенський, зазначивши, що «в мовах народів, які прийняли латинку, було багато звуків, яких римляни ніколи не чули. Доводилося шукати засоби для їх зображення. Та й «просвітники» винаходили свої прийоми самостійно і кожний на свій лад» [19:c.53]. Звичайно, зараз уже неможливо намагатися поламати багатовікові традиції та уніфікувати всі латинізовані системи письма. Необхідно створити власну систему латинської транслітерації, яка б не повторювала тих помилок, що мали місце при створенні латинізованих алфавітів, та яка б ґрунтувалася на орфографічних традиціях споріднених слов’янських мов.
У цій ситуації варто звернутися до наявного досвіду, особливо Японії, Китаю, Індії, арабських та деяких інших країн, де латинська графіка не є основною системою письма. Насамперед зауважимо, що в усіх цих країнах (особливо яскраво це видно на прикладі Китаю) створено чітку систему передачі слів рідної мови засобами латинської графіки.
Цікавим є досвід Китаю. У 1958 p. Всекитайські збори народних представників прийняли фонетичний алфавіт для китайської мови. «Хоч цей алфавіт ні в якому разі не замінює нинішню китайську ієрогліфічну писемність, на сучасному етапі йому відводиться досить значна роль» [12:3]. Ця роль зводиться до таких функцій:
1. Транскрибування китайських ієрогліфів з метою полегшення їх вивчення у початковій школі та при ліквідації неписьменності;
2. Транскрипційний запис текстів на «путунхуа» (китайська національна літературна мова), тобто використання алфавіту з метою поширення вимовних та інших літературних норм загальнонаціональної літературної мови;
3. Використання як загальної бази для створення писемностей мов національних меншин Китаю;
4. Транскрибування іноземних прізвищ, імен, географічних назв, наукових термінів тощо;
5. Використання для навчання іноземців китайській мові;
6. Використання при укладанні різного роду індексів, бібліографічних довідників, каталогів тощо;
7. Використання як бази для подальшої науково-дослідницької та експериментальної роботи в галузі реформи китайської писемності [12:3-4].
До речі, прийняття китайського фонетичного алфавіту має також велике міжнародне значення, бо він, «безсумнівно, покращить як передачу китайською мовою іноземних власних імен та географічних назв, так і транскрибування власних назв у документації та літературі, яка іде за межі КНР» [16: 50]. Китайці передають свої власні назви в європейських мовах, не пристосовуючи їх до кожної конкретної орфографії (див., наприклад: [24], а також [3, 5, 12, 16]).
У Японії також у 1937 p. урядом було створено латинізовану, систему Kunrei-siki. Існує ще інша система японської латинки, так звана система Hepburn. більше орієнтована на англійську орфографію (див. Додаток 6). «Латинській абетці та її японському варіанту зараз навчають в усіх японських школах, а її вживання все більше поширюється» [23:1]. Стосовно розподілу функцій цих двох систем можна сказати, що Kunrei-siki служить для внутрішнього користування. Ця система використовується переважно в навчальних цілях як фонематична транскрипція. Вона більше відображає написання японських слів силабічними системами письма хіраґана та катакана. Тоді як система Hepburn призначена для передачі японських власних назв в європейських мовах. Це насправді фонетична транскрипція і відбиває вона не стільки написання, скільки вимову японських слів.
Ідеальним варіантом транслітерації можна назвати два паралельних та рівноцінних алфавіти для сербохорватської мови. Фактично це єдиний алфавіт, який існує у двох різновидах — вуковиця (алфавіт на основі кирилиці) та ґаєвиця (алфавіт на основі латинки). Що стосується сербів, то вони надають перевагу першій системі письма, але хорватська латинка служить у Сербії своєрідною транслітерацією з кирилиці і має дуже широке практичне вживання. Насправді обидва алфавіти є взаємозамінними, і, знаючи обидві абетки, можна легко будь-яке сербське слово, писане кирилицею, переписати латинкою, і навпаки. Так само і в європейських мовах сербські власні назви передаються саме у хорватському варіанті. Ця система майже не знає ніяких винятків (див. Додаток 4).
Щодо досвіду Росії слід згадати, що вже давно робилися спроби
32
розробити чіткі правила передачі російських слів латинкою [7, 13, 14].
Як писав Л. В. Щерба, «це питання було вже давно поставлене життям перед російською культурою, але розв’язувалося воно по-різному: Академією Наук у 1906 p. — в дусі слов’янської єдності. Географічним товариством у 1911 p. — в англофільському дусі, з давніх часів поштово-телеграфним відомством — в дусі французької мови як традиційно міжнародної мови. До цих .трьох транслітерацій було додано у новітні часи ще дві -Зовнішторгу та Всесоюзного комітету стандартизації (ОСТ 8483, 16 X 1935 p.), обидві в основному в плані транслітерації Географічного товариства, тобто в англомовному дусі» [20: 119].
Російсько-латинську транслітерацію остаточно було розроблено у1951-1956 роках Інститутом мовознавства AH CPCP (див. Додаток 7). Ця система отримала «високу оцінку за кордоном як друга російська орфографія на латинській основі». [7:518-519]. ISO (International Standard Organization) y 70-x роках розробила власну систему російської латинки, у якій кожна літера російського алфавіту має свій однозначний відповідник, який складається лише з одного символу (див. Додаток 7), у той час як у системі AH CPCP припускаються різні варіанти йотованих літер залежно від позиції, а також позначення однієї літери двома символами (наприклад х, щ). Існує також російська транслітерація за системою ГОСТ 16876-71 «Транслитерация русских слов латинскими буквами». Розроблялися й інші варіанти російсько-латинської транслітерації (система Бібліотеки Конгресу США, система Королівського географічного товариства, тощо). Докладніше про це див. [14].
Проте, на жаль, жоден з вищеназваних варіантів російської латинки не має широкого практичного вживання. До того ж. у різних галузях російські слова пристосовуються до орфографії різних конкретних умов (y Бібліотеці Конгресу США російські слова і власні назви пристосовані до англійської орфографії, на міжнародному телеграфі — до французької). При перекладі навіть офіційних документів власні назви в абсолютній більшості випадків пристосовуються до кожної конкретної орфографії. A це шлях хибний, на наш погляд, бо він веде до різного роду розбіжностей, особливо якщо зважити на те, що в європейських мовах власні назви передаються в їх оригінальному написанні. До того ж, не завжди в такому .разі можна достоту відновити оригінальний напис власних назв, бо жодна з європейських орфографій не відповідає фонетиці російської мови на всі сто відсотків. Робити це доцільно лише у мовах з обмеженою кількістю складів, скажімо, у в’єтнамській, але ні в якому разі не в мовах європейських.
Така система передачі російських або українських слів латинкою припустима лише в художній літературі та в інших виданнях, розрахованих на пересічного читача, але ніяк не у наукових статтях та різних документах.
«Позитивним у цій системі є те, що географічна та бібліографічна практика слідують єдиним правилам читання і не вимагають особливих обмежень. Проте біда тут у тому, що алфавітний склад та орфографічні навички у різних народів різні [14: 97]. А це, на наш погляд, якщо мати справу з різними офіційними міжнародними документами, в умовах сучасної міжнародної інтеграції неминуче приводитиме до плутанини й розбіжностей.
Головним ґанджем латинської транслітерації для російської мови є відсутність єдиного стандарту для всіх галузей життя, тому й жоден з варіантів не має такого широкого застосування, яке має китайський фонетичний алфавіт чи японські системи Kunrei-siki та Hepburn. Фактично кожний російський варіант застосовується лише вузьким колом осіб, a переважній більшості носіїв російської мови ці варіанти незнайомі, й останні передають російські власні назви, скоріше користуючись не стільки тими чи іншими правилами, скільки власним досвідом. Нам не можна йти таким хибним шляхом, тому ми пропонуємо більше уваги звернути на досвід таких країн, як Сербія, Китай, Японія, тощо і створити єдину стандартну систему на всі випадки життя.
«Транслітерація може та й повинна бути міжнародною через те, що вона не орієнтується на якийсь конкретний національний алфавіт, тоді як практична транскрипція виходить саме з якогось певного алфавіту та правил читання його літер і сполучень, які прийняті для даної орфографії» [113:
379]. «Головна відміна транслітерації від практичної транскрипції полягає, насамперед, у незалежності першої від асортименту літер певного національного алфавіту» [14 : 97].
Стосовно української мови слід зазначити, що помилковим було б намагання «припасувати» власну назву до особливостей орфографії кожної мови. Правильніше застосувати ad hoc принципи раціонального узгодження між різними мовами, що користуються латинським шрифтом. До того ж, як підкреслював сам О. О. "Реформатський, «при використанні різними народами однієї й тієї ж алфавітної основи, наприклад, латинської, навіть при різниці в орфографічних системах та реальному складі абетки питання, як правило, розв’язується на користь збереження оригінального написання власних назв... Питання про те, як повинен читати, наприклад, англієць Milano, Paris, Budapest, Krakуw, Kecskemet тощо надається навичкам читачів і правилами Читання, як правило, не реґулюється» [14 : 96]. Більше того, тут слід додати, що європейців цікавить не стільки вимова, скільки написання власної назви: до того ж, не завжди можна правильно вимовити слово з іншої мови, обмежуючись артикуляційною базою своєї мови. І ще одне: як бути з документом, написаним одночасно кількома мовами, якщо всі вони використовують алфавіт на основі латинки? А якщо цитувати український текст або вказувати бібліографічні джерела мовою оригіналу в зарубіжному виданні? Чи надсилати телеграми українською мовою за
34
кордон? Як тут передавати українські власні назви, якій мові надавати перевагу? Однозначної відповіді на ці питання неможливо дати, якщо не буде вироблено єдиних правил передачі української мови латинкою, необхідного однозначного еталону, за словами О. О. Реформатського [14 : 97].
Отже, тут варто врахувати такі три фактори:
1) необхідність створення опосередкованої транслітерації, що більш-менш відповідала б потребам головних європейських мов, а з іншого боку, повністю відповідала б усім тонкощам української фонетики й орфографії;
2) доцільність орієнтації на мови сусідніх з Україною народів, насамперед споріднені слов’янські мови;
3) наявність досвіду і традицій інших слов’янських мов, що користуються латинським шрифтом (насамперед польської, чеської та сербохорватської). Ще О. О. Реформатський пропонував «вибирати літери з наявних реальних алфавітів, особливо ... латинку слов’янських мов. Цей шлях, — на думку вченого, — не тільки дає найпростіше й найзручніше розв’язання питань транслітерації, а й слідує багатовіковим випробуваним традиціям» [14 : 97].
Чому саме слов’янські варіанти латинського алфавіту повинні бути основою для транслітерації?
Річ у тім, що саме слов’янські алфавіти (польський, чеський, словацький, хорватський, словенський) набагато краще відповідають фонетиці української мови, ніж будь-який західноєвропейський. Жоден із західноєвропейських алфавітів неможливо максимально наблизити до української орфографії та фонетики. Якою б популярною не була, скажімо, англійська мова, — ніхто не дасть твердої гарантії, що мода на англійську мову завтра не пройде, як вона пройшла свого часу на латинську або французьку мови, які також колись вважалися міжнародними. А транслітерація не повинна залежати від моди на ту чи іншу мову. Вона повинна створюватися один раз і назавжди. До того ж, українська латинка на базі слов’янських алфавітів підкреслить тісний зв’язок України з Центральною Європою, а також єдність усіх слов’янських культур.
Транслітерація, за визначенням 0. 0. Реформатського, це «перекладення літерного напису однієї мови або однієї системи графіки графічними знаками іншої системи» [13 : 378]. I ще: «Наукова транслітерація повинна будуватися за принципом взаємооднозначної відповідності між транслітераційними знаками та графемами оригіналу. Це забезпечить стовідсоткову можливість зворотного переведення транслітерованого запису» [8 : 262]. В такому разі слід зазначити, що в українській транслітерації треба забезпечити різницю при передачі засобами латинки літер е та є; и, і та ї;
г та ґ, наявності або відсутності апострофа тощо.
При створенні латинізованих алфавітів або транслітерацій слід
виходити з трьох принципів раціонального алфавіту:
1. Кожній фонемі в будь-якому алфавіті може відповідати не більше ніж одна літера (сполучення літер). He повинно бути дублюючих літер для одного звука та літер, які читаються по-різному, якщо ці звуки — різні фонеми.
2. Слід у розумних пропорціях чергувати сполучення літер та діакритичні знаки: не слід захоплюватися діакритикою, а з іншого боку, не слід кидатися в іншу крайність і позначати всі специфічні звуки сполученнями. Тільки якщо звук важко зобразити однією літерою з діакритичним знаком, можна вводити сполучення.
3. Небажано вживати літери нелатинського походження, які запозичені з інших систем письма, або вигадані. Тут не йдеться про ліґатури типуæ або œ, що зустрічаються як у латинській мові, так і в багатьох сучасних європейських мовах, і які можна легко розділити на складові елементи. Мова йде саме про нові літери, які вживалися у багатьох алфавітах мов народів СРСР у 20-x — 30-x роках. ВЦК НА (Всесоюзний Центральний Комітет Нового алфавіту), незважаючи на його заслуги у розробці нових систем письма, продемонстрував усьому світові скоріше те, як не треба створювати алфавіти на латинській графічній основі, коли в нові алфавіти було запроваджено велику кількість нових літер [3, 11, 22]. Це також, на наш погляд, хибний шлях створення латинізованих абеток, бо він створює додаткові труднощі для технічних засобів друку за межами даної країни, і взагалі суперечить західноєвропейській та світовій традиції.
Слід також звернути увагу й на естетичний бік транслітерації, бо вона розрахована насамперед на широке практичне вживання, а тому є другим українським правописом, фактично, українським варіантом латинки. Тому українські написи у будь-якому національному латинописному тексті не повинні виглядати монстрами, особливо це стосується німецької мови з її занадто громіздкими сполучення типу sch, tsch тощо. He повинно бути у новій транслітерації «заумних» діакритичних знаків або сполучень. He варто вживати як літери чи діакритичні знаки лапки, двокрапку (вісарґу), інші допоміжні символи.
Ще 0. 0. Реформатський рекомендував уживати у транслітерації такі додаткові літери, які «наявні у нормальних алфавітах народів, що користуються латинкою», без жодних «особливих пунсонів» [14 : 100], аби зробити новий алфавіт легким для засвоєння.
Говорячи про принцип української транслітерації, зазначимо, що вона має бути більш фонетичною, ніж традиційна українська абетка. Адже остання, на відміну від, скажімо, сербської кирилиці, де кожний звук зображується не більше ніж одним літерним позначенням, не є суто фонетичною, бо там є йотовані літери, які частково дублюють нейотовані голосні та літеру й. Тому варто продемонструвати співвідношення
36
української латинки не тільки з українськими літерами, а й з українськими фонемами (див. Додаток 3 [4, 18, 21].
Слід також урахувати умови транслітерації, висунуті 0. 0. Реформатським: 1) інтернаціональний характер; 2) однозначність 3) оборотність, тобто можливість переводити назад в оригінальний напис; 4) регульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій, ані знайомства з лінгвістичною термінологією. «Така система письма не пов’язана з асортиментом певної латинописної мови й може бути побудована на принципах економної та послідовної графіки» [14 : 97].
Від себе хочемо додати ще одну умову — універсальність пропонованого варіанта, тобто він повинен мати дуже широке поле функцій: від фонематичної транскрипції українських слів у науковій літературі до практичного вживання у різноманітній документації.
В основу української транслітерації може лягти латиниця чеського зразка, а в основу телеграфного варіанта — польський варіант латинки.
Виходячи з цих методологічних засад, можна розробити проект можливого транслітераційного стандарту.
1. Доцільно спершу порівняти алфавіти різних мов (у нашому випадку — це англійська, німецька, французька, румунська, угорська, чеська, польська, сербохорватська та литовська мови) (див. Додаток 1, а також [1, 2, 9, 15, 17, 22, 25]. По-перше, впадає у вічі суттєва розбіжність цих алфавітів, відзначав Л. В. Успенський [19 : 53-55]. По-друге, жоден з них не відбиває повністю особливості українських звуків. Наприклад, лише в польській мові наявний звук, що відповідає українському и. Певен, що варто запозичити польський варіант написання у. До того ж у багатьох інших мовах цей звук досить близький до українського «и» і тому не слід передавати його через і або е.
2. Навряд чи доцільно українські африкати передавати поєднанням літер (хоча це для окремо взятої мови могло бути більш прийнятним), якщо на європейському терені вже давно функціонують усталені варіанти. Тому букву ц варто передавати через c, ч — через č, щ — через šč. Тоді для ж доцільно застосувати чеський і хорватський варіант ž. Звідси українське дж передається через dž.
3. Правильно було б диференціювати звук в на початку та в кінці складу. Це добре засвідчить писемна передача в на початку складу через v і в кінці складу (слова) через w. Тому наша столиця мала б такий вигляд написання: Kyiw. Отже, буква W засвідчує приглушеність звука [в] в кінці складу та його сонорний, напівголосний характер. Проте доцільність диференціації алофонів [v] та [w] — це предмет окремої дискусії через те, що звук [w] ніколи в українській мові не стоїть перед голосними.
4. 3 метою фіксації пом’якшення приголосного слід застосовувати діакритичний знак (’) праворуч від літери, наприклад, Irpin’. Враховуючи фактор неминучого пом’якшення приголосних звуків перед голосним і, пропонуємо знак пом’якшення у таких випадках не писати. Таким чином, враховується також існування напівпом’якшених приголосних як варіантів фонем. Для економії місця, та якщо це дозволяють технічні засоби, для літер c, s, z, n пом’якшення можна передавати також за допомогою акути, як це роблять поляки (відповідно, ć, ś, ź, ń). Укитайському фонетичному алфавіті, наприклад, також дозволяється використання дублетних варіантів для ch, sh, zh та ng (відповідно — ĉ, ŝ, ž, ŋ) «з метою скорочення тексту та економії часу» [16 : 43].
5. Йотовані звуки слід передавати через поєднання j із відповідними голосними. Стосовно йотованих голосних варто зробити ще одне уточнення:
якщо даний голосний звук розташований після приголосного, то він передається через пом’якшення цього приголосного (наприклад, T'ačiw).
6. Звукосполучення кс можна передавати безпосередньо через ks.
7. Виходячи з принципів раціоналізму та уніфікації, пропонуємо не диференціювати сонорний звук j та нескладовий звук і. Тому в двох дещо неідентичних позиціях jabluko та kraj уживаються однакові літери.
8. Подовжені приголосні, що передаються на письмі через подвоєння, варто писати латинським шрифтом теж шляхом подвоєння.
Певні труднощі можуть виникнути при погребі передачі українських власних назв без діакритичних знаків (наприклад, телеґрафний стиль). У цьому випадку можна запропонувати відповідні дублети: č = cz (польський), ž. = sh (німецький) (Тут небажано вживати zs — угорський варіант), бо є Rozsil'na, де зс читається окремо; з іншого боку, в нас майже ніколи не зустрічається сполучення сг), в крайньому разі — zx, s = sz (польський); љč=szcz. Аналогічні дублети існують у багатьох алфавітах, наприклад, у німецькому (д=ae, ö=oe, ü=ue, ß=ss).
Проте такі дублетні варіанти слід уживати дуже обмежено, у крайніх випадках, коли технічні засоби друку або іншого способу передачі інформації дійсно не дають можливості використовувати діакритичні знаки.
Пом’якшення у спрощеному варіанті можна передавати через j після приголосного, що може стати навіть загальною нормою замість діакритичного знака пом’якшення, бо літери й та ь фактично дублюють одна одну: м’який знак ніколи не стоїть в українській мові після голосних, як і «йот» майже ніколи не стоїть після приголосних. Цікаво, що цей факт уперше було помічено слов’янським ученим Ю. Крижаничем понад 300 років тому. У зв’язку з цим він пропонував вилучити з руського алфавіту літеру й і вживати замість неї ь та писатикраь, речь, стоь, пеьте, тощо [6 : 76].
Саме так зараз уживають літеру j хорвати, де вона не тільки означає звук [j], а й виступає як «м’який знак» у сполученнях lj та nj. Проте, чи варто так робити стосовно української мови — це також справа окремої дискусії.
Головні пропозиції можна реалізувати в пропонованому алфавіті, що відповідає як українському, так і алфавітам багатьох інших європейських мов.
Таким чином, транслітерація українського алфавіту латинкою має бути стандартизованою й універсальною.
Л. В. Щерба відзначив такі функції транслітерації:
1. Для ідентифікації особистості (на суді, в банку, у торгівлі, на пошті);
2. Для ідентифікації суден далекого плавання;
3. Ha географічних мапах і різного роду міжнародних списках населених місцевостей, у міжнародному поштово-телеграфному зв’язку.
4. У міжнародних бібліографіях, де за відсутності єдності транслітерації часто абсолютно неможливо знайти того чи іншого автора [20 : 119]. 0. 0. Реформатський додає: для «складання міжнародних прейскурантів та каталогів, проспектів доповідей на міжнародних конференціях і з’їздах та ідентифікації особистості у галузі паспортизації» [14 : 9].
Від себе додамо: для ведення різноманітної міжнародної документації, для написання українських адрес у міжнародних поштових кореспонденціях, для написання міжнародних телеграм українською мовою, для складання географічних та топографічних мап взагалі, для вживання українських власних назв у науковій літературі, енциклопедичних виданнях, різних довідниках, навіть у газетах. та інших часописах, у перекладах української літератури європейськими мовами і т. д. Виняток можна зробити лише для власних назв, які вже добре відомі за кордоном, і написання яких уже давно закріпилося в цих мовах (як, наприклад, назви деяких європейських столиць в англійській мові: Warsaw замість Warszawa, Prague замість Praha тощо), але робити це слід дуже обережно, інакше це може привести до різного роду розбіжностей і, як наслідок, — до плутанини та непорозумінь.
Тому український варіант латинки має бути стандартизованим та уніфікованим, тобто єдиним для всіх галузей, для всіх сфер життя. А через це українська латинська транслітерація повинна бути складовою частиною орфоґрафії, національним варіантом латинки, фактично, другим українським алфавітом. Тому ми пропонуємо такі заходи, пов’язані з запровадженням транслітерації.
1. Внести відповідні доповнення до Закону про мови стосовно системи української транслітерації, згідно з якими ця система повинна бути єдиним способом передачі українських власних назв латинкою. Виходячи з цього, пропонуємо дублювати латинкою власні назви на шляхових дороговказах, назви вулиць у великих містах, топоніми на географічних та топографічних мапах, тощо. Написи на товарних знаках теж повинні бути зроблені
латинкою, особливо це стосується експортних товарів Слід також дублювати назву країни латинкою на поштових марках, штемпелях тощо як це робиться в інших країнах з нелатинською ґрафікою Назви суден далекого плавання також повинні дублюватися латинкою
2 Правила передачі українських слів латинкою слід закріпити у новому виданні «Українського правопису» окремим розділом
3 Зробити систему української транслітерації обов’язковою для вживання в усіх установах України
4 Запровадити обов’язкове вивчення української латинки в усіх навчальних закладах України, як це робиться у Китаї, Японії, Греції, Сербії та деяких інших країнах. З українським стандартним варіантом латинки слід також знайомити закордонну аудиторію там, де вивчається українська мова, насамперед це стосується діаспори
5 Виходячи з першого, слід ідентифікувати правила передачі українських спів латинкою в Україні та в діаспорі
6 Створити умови для передачі необхідних додаткових літер на комп’ютерах, друкарських машинках з латинкою, у друкарнях, на телеграфі тощо, скориставшись досвідом Чехії, Хорватії або Литви
Особливу увагу слід звернути на топоніми в місцях компактного проживання національних меншостей. Тут постає проблема: згідно з якими орфографічними правилами передавати ту чи іншу назву у третіх мовах У цьому випадку також слід звернутися до наявного досвіду В багатьох країнах для цього використовується орфографія державної мови. Тобто, наприклад, якщо в Україні ь. румунське село Ванчикауца, то передавати назву цього села в європейських мовах слід не в румунському написі (Vancicăuţă), а за правилами української транслітерації, тобто Vančykauca. Це можна пояснити так незважаючи на те, хто складає етнічну більшість у тому чи іншому населеному пункті, слід врахувати той факт, що даний населений пункт розташований на території України, де державною мовою ь українська Виняток можна зробити лише для мов-продуцентів, а також для тих мов, де історично склався традиційний національний варіант даного українського топоніма (наприклад, назву міста Чернівці можна й далі у німецькій мові передавати як Czernowitz, a в румунській мові — як Cernăuţi, але для всіх інших мов тільки як Černivci) Так само, наприклад румуни, передають у третіх мовах назви українських сіл на території Румунії в румунському варіанті написання Ще один виняток можна зробити для кримськотатарських топонімів і передавати їх у третіх мовах у кримськотатарському варіанті, оскільки кримські татари мають власну державність лише на території України
Щодо представників інших національностей, які є громадянами України, треба дати однозначну відповідь передавати їх прізвища та імена утретіх мовах слід згідно з орфоґрафічними правилами їх рідної мови, як це робиться в усіх цивілізованих країнах.
Література
1. Англо-русский словарь/ Сост. проф. В. К. Мюллер. — М. 1971. — 912 с.
2. Большой немецко-русский словарь/ Под рук. проф. О. И. Москальской. — М., 1969. — Т. 1-2.
3. Гиляровский Р. С., Грчвнин В. С. Определитель языков мира по письменностям. — М., 1965. — 375 с.
4. Івченко М. П. Сучасна українська літературна мова. — К., 1965. — 504 с.
5. Краткий китайско-русский словарь/ Сост. Г. М. Григорьев; под ред. проф. И. М. Ошанина. — М., 1962. — 632 с.
6. Лингвистические задачи/ Сост. В. М. Алпатов, А. Д. Вентцель и др. — М., 1983. — 223 с.
7. Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. — 685 с.
8. Маслов Ю. С. Введение в языкознание. — М., 1987. — 272 с.
9. Огієнко Іван. Повстання азбуки и літературної мови в слов’ян. — Жовква, 1938. — 300 с.
10. Парчевский К. К“ Ройзенблат Е. Б. Самоучитель французского языка. — М., 1970.
11. Письменность и революция. Сборник 1 (К VI пленуму ВЦК НА)/ Под ред.: Д. Коркмасова ( отв. ред.), К. Алавердова, С. Диманштейна, А. Нухрат. -М.; Л., 1933. — 236 с.
12. Прядохин М. Г. Пособие по изучению нового китайского фонетического алфавита. — М., 1960. — 22 с.
13. Реформатский А. А. Введение в языковедение. — М., 1967. — 542 с.
14. Реформатский А. А. Транслитерация русских текстов латинскими буквами/ Вопр. языкознания. -1960. — N» 5. — С. 96-103.
15. Садецкая А. С. Практический курс румынского языка. — М., 1971. — 400 с.
16. Сердюченко Г. П. Китайская письменность и ее реформа. -М., 1959. - 56с.
17. Славянски разговорник. — София, 1961.— 366 с.
18. Украинская грамматика. — Киев, 1986. — 360 с.
19. Успенский Л. В. По закону буквы. — М., 1979. — 240 с.
20. Щерба Л. В. Транслитерация латинскими буквами русских фамилий и географических названий. — М., 1940. — № 3 — С. 119.
21. Ющук И. Ф. Украинский язык для начинающих. — Киев, 1992. — 88 с.
22. Языки народов СССР: В 5-ти т./ Гл. ред. Виноградов В. В. -М., 1966-1968.
23. Dunn С. J. & Yanada S. Japanese. — London, 1965. — 312 р.
24. Нцlzer Ed. Österreichisher Unterstufenatlas. — Wien, 1989. — 182 S.
25. Srpskohrvatsko-ruski džepni rečnik /Prired. Branislav Grujić/. — Cetinje, 1970. — 268 s.
Немає коментарів:
Дописати коментар